Я не можу написати чіткі вікові орієнтири, бо кожна ситуація унікальна, але загалом у віці 3–4 років діти починають самі запитувати про смерть. У віці 4-6 років приходять з питаннями «А ти помреш?» чи «А я помру?». Зазвичай такий інтерес викликаний реаліями життя: дитина побачила мертвого котика на дорозі; хтось помер у мультику або втрата у родині.
⠀
Розповідаючи дитині про смерть, важливо витримати 2 умови:
1) не викликати в неї страху
2) не створити оманливо-райдужні уявлення про смерть.
⠀
Тобто шукаємо золоту середину: не налякати, проте дати зрозуміти, що це зазвичай печальна подія. Транслюємо приблизно так: «Це сумно, проте це можна пережити. З часом стає легше, а в пам’яті залишаються приємні спогади».
ОСНОВНИЙ ПОСИЛ ЦЬОГО ДОПИСУ: для дитини потрібно бачити, що дорослий не боїться говорити на ці теми і може хоча б приблизно пояснити, як все відбувається. Звісно, ніхто точно не знає, що стається після смерті. Проте кожна людина у щось вірить. Як не дивно, для дитини байдуже, у що вірити. Головне — почути від батьків спокійне і вичерпне пояснення. Тобто якщо вірите у Бога — пояснюйте так. Вірите у реінкарнацію — підходить. Душа полетіла на небо і охоронятиме нас — підходить. Тепер буде жити у наших серцях — теж добре. Будь-що, що Вам імпонує дасть дитині відчуття спокою.
Не варто розповідати все «як воно є» одразу, коли дитина ставить перше питання на тему смерті. Уважно слухайте питання, уточнюйте, і коли зрозумієте, що саме цікавить дитину, — відповідайте так, як відчуваєте. Пізніше, по мірі дорослішання, дитина буде ставити додаткові питання, а Ви так само спокійно і впевнено будете на них відповідати. Не біжіть поперед батька в пекло, тобто не поспішайте розказати те, до чого дитина не готова. Але й не ігноруйте питання дитини, бо якщо вона не знайде відповіді у Вас, то накрутись свого або буде збирати інформацію де-заманеться.
Я знаю, що простіше на прикладах, тому нижче приклад того, як я розповідаю про смерть своєму сину.
У 3 роки син разом зі мною він подивився мультфільм «Король Лев», де помирає тато (це було ранувато, але я не шкодую). Я прокоментувала все, як вважала за потрібне. Зробила акцент на тому, що Сімба впорався з цим, пережив втрату і став щасливим.
Коли Сані було 3.5 роки, оперували нашого собаку (на межі життя та смерті) і я розповідала, що Рубі може померти. Він спитав, що буде з нею після смерті, а я відповіла приблизно так: «Точно ніхто не знає, але я думаю, що її душа полетить на небо до інших собачок. Дехто каже, що її душа у наступному житті може стати людиною. Якщо Рубі помре, пам’ять про неї назавжди залишиться у наших серцях, а її тіло ми похоронимо, таким чином попрощаємось з нею». І ще я розказала, де ми хоронили наших попередніх домашніх улюбленців. Він сприйняв спокійно, без додаткових запитань. І потім при схожих темах казав про небо.
Зараз Сані 4 роки і він вже запитував мене, чи ми з ним помремо. Я сказала, що обов’язково помремо.
— Ти помреш, коли будеш дуже-дуже старенькою і стомишся від життя?
— Я дуже стараюсь, щоб це було так. Я роблю все, щоб померти дуже-дуже старенькою і щасливою. Я дбаю про своє здоров’я (і далі пояснила, як саме).
Декілька місяців тому на мій День народження ми побачили хлопчика, який гуляв з двома чоловіками. Саня припустив, що його мама померла, тому її нема. Я підтримала розмову, сказала що таке можливо. І звернула увагу на те, що він все одно веселий і життєрадісний. А отже, він це пережив і впорався. У нього є тато і інші дорослі і він матиме щасливе життя!
Нещодавно ми були на кладовищі з нагоди річниці смерті прапрабабці
(Вона померла до Сашкиного народження) і чоловік показав пам’ятник, де зображений невідомий нам маленький хлопчик. Син сприйняв цю інформацію спокійно, питань не було. Отже, рано. Буде готовий — запитає, а ми відповімо.
Підсумуємо, що варто транслювати дитині: смерть — це сумно, проте не брудно і не страшно. Смерть — це частина життя.
Коли хтось помирає, спершу дуже тоскно і боляче, але з часом стає легше. Навіть смерть близької людини можна пережити і все одно бути щасливим.
Класно розповідати дитині, що померлі близькі люди завжди будуть у нашому серці і оберігатимуть нас, бо таким чином ми створюємо дитині невидиму опору: твій рід у тебе за спиною. Ти тут не один, у тебе є коріння, яке тебе любить і підтримує.
